Главная » 2013 » Февраль » 14 » МОНОЛОГІЧНИЙ «ДІАЛОГ», ЧИ ФОРУМ ЯКОЇ «ІНТЕЛІГЕНЦІЇ» ВІДБУВСЯ У КИЄВІ?
19:19
МОНОЛОГІЧНИЙ «ДІАЛОГ», ЧИ ФОРУМ ЯКОЇ «ІНТЕЛІГЕНЦІЇ» ВІДБУВСЯ У КИЄВІ?
Юрій Дикий
Професор кафедри спеціального фортепіано ОДМА ім. А.В.Нежданової, Голова Місії Д.Ойстраха та С.Ріхтера
Монологічний «діалог», чи Форум якої «інтелігенції» відбувся у Києві?

"Найвірніший засіб заручитися громадською довірою – удаватися до неї як можна рідше”, - казав колись Джордж Вашингтон. Варто згадати це, коли лімит цієї довіри у нас майже вичерпався.

По-перше спитаєте – вичерпався у кого і... до кого?

Та майже у всіх до всіх – у робітників, у селян, торгівлі, середнього та малого бізнесу, у молодих до літніх, у жінок до чоловіків... Окрім влади до себе - у корпоративному розумінні – чи то президентському, чи то партійному, чи то міністерському. Але ж одна з ознак довіри - це здадність людей працювати разом заради спільної мети, що і становть, як стверджує політолог Ф.Фукуяма, «соціальний капітал».

З інтелігенцією, у її національно-історичному визначенні, усе набагато складніше. Сучасний світовий мультикультурний конгломерат кожної країни настільки різноманітний, що універсальні рецепти одних ніяк не допомагають іншим досягти громадського порозуміння. Нове тисячоліття кидає виклик не стільки сучасним технологіям, як звикли стверджувати у країнах, де є «технологічне голодування»; але і веде за собою глибинні суспільні та культурні зміни. Перехід багатьох східно-євпропейських держав, які мали комуністичні режими після Другої світової війни, до Європейської спільноти, дав цим державам більше шансів для адаптації до демократичних цінностей, ринкової економіки. Це сприяло їх відносно легкому вступ до ЄС. Щодо України, як і до Росії, то їх тоталітарний термін вдвіччі триваліший, та більш глибинний. Він позначається на змінах більш суттєвих взаємин - суспільних і людських норм. Змістовне визначення «інтелігентності» доводить, що вона ніяк не може співіснувати з корумпованими політичними, державними, бізнесовими, правовими, науковими, мистецькими чи громадськими структурами. До таких структур втрачається довіра широкого населення.

«Інтелігентність», як ідеальна моральна норма для українця, чи росіянина не ідентична тій, що притаманна прибалту, чи чеху. Тим більш вона суттєво відрізняється від норм поведінки англійця, чи німця, які рухаються уперед з іншими поняттями – «креативного класу», живучи у «креативній епосі». Високій індекс довіри у суспільстві і його стабільність чи навіть зростання зумовлює не тільки добробут передових країн, а є частково наслідком. Він є моральним підґрунтям (причиною) для нового рівня суспільних та інституційних перетворень, динаміки принципів та законодавства, за якими виникають політичні, економічні та технологічні «зльоти, чи падіння».

І навпаки, деградація довіри породжує небезпеку кінцевої втрати довіри як такої, і призводить до появи масового цінізму. Монологічний, удаваний, «діалог» влади „зверху” до будь-кого, практика організовувати з`їзд, слухання, чи форум виключно заради піару - "пару трішки випустити ”, реанімує Радянський досвід, який ми колись мали мали неабиякий – «передовий» у світі, з усіма відповідними наслідками.

Радянська культура, наука, освіта, радянська інтелігенція, Радянська Україна, в`їлися в нас ідеологічним прикметником, а не змістом явищ, і не залишились у минулому. Бо це був період тої влади, яка привласнила все собі, не питаючи ні ц кого дозволу: і культуру, і освіту, і мистецтво, і науку, і право, і філософію. І зробила їх партійними.

Авжеж, у той час були найтрагічніші події, але були й славетні особистості, справжні прояви людського Духу, аж ніяк з радянством не пов`язані. Булгаковський професор Преображенський, як і його ж Майстер, непомітно ставали радянською інтелігенцією, камуфлюючи для нащадків як найтемніші часи її мутації, так і умови виникнення всебічного радянства.

З.Фрейд зацікавлений протиріччями цієї культури писав:

«От образованных и от людей духовного труда для культуры нет большой угрозы. <…> Иначе обстоит дело с огромной массой необразованных, угнетенных, которые имеют все основания быть врагами культуры». (Будущее одной иллюзии, с.49)

Старанно «вихована» репресіями радянська громадськість поповнювалася здебільшого маргінально-пересічною інтелігенцією (Н.Бухарін), яка збереглася і по сьогодні, і так і залишилася по-лакейському пригорнута до влади. А влада прихильна саме до цієї частини так званої «інтелігенції», про існування якої західні культури вже і забули.

Ой, як наша влада чує, хто їй в очі заглядає!

На сучасному вбранні сторін політичних, економічних та громадських відносин, лейбли ззовні майже європейські, а зміст залишився старий і бездоганно діє, бо хитро сховався в нас, латентно хизуючись з владних політиків і їх подвійних стандартів, – конституційних (про „демократичну, правову дерджаву”, про „людину, як найвищу цінність”, про „джерела влади”...), законодавчих, економічних, освітянських, громадських... декларованих намірів. Бо добре відомо, куди шлях таких намірів веде.

Ф.Фукуяма не безпідставно стверджує, що «…Росія та Україна зштовхнулися з величезними труднощами, та в оглядному майбутньому навряд чи можуть претендувати на членство у ЄС», саме через марево перетворень, і через відсутність плідної, тривалої, професійної праці. Анамнез «радянської хвороби», діагноз якої не визнають апаратні вихованці, загроза „національній безпеці” у будь якій галузі. Але ж розмову про це не хочуть вести в першу чергу ті можновладці, які винні у своїй професійній та моральній відповідальності, методично наслідуючи комуністичних вождів та їх нащадків. Виказуючи себе провінційною поведінкою, ознаками зростаючої корупції і моральної та професіональної деградації, як тотальне лихо, діагностувати та лікувати котре може тільки незалежна інтелігенція, професійна влада, справжня громадськість, яка у муках знищувалась, але була не до кінця знищена, а зараз заново формується. Якщо виживе, тоді, можливо, згодом і діалог, і конструктивна розмова здійсниться.

Маятник - від всебічної радянської ідеологізації до знищення ідеології людських цінностей – є гільйотина державної незалежності, будь-яких культурних, та цивілізаційних (у кращому розумінні) перспектив.

На жаль, поки не реалізовано (з відповідальності відомих особистостей) «чергове сподівання» на продуктивну розмову. Організатори заходу забезпечили побрехеньки на швидку руку за участі шановної Президії, за якою маячив привид бюсту – чи то Леніна, чи то Сталіна, чи то спроба спровокувати у делегатів звернення – «наш дорогий…». Це була невдала «березнева демонстрація» симбіозу «інтелігенції» і влади в одязі громадськості пострадянського покрою. Демонструючи невибагливий піар, залишки зовнішніх владних ознак, все менш переконливих для всенародної довіри (бо все більш званих, але, здається, все „менш добірних”), вони у своїй більшості безсоромно зайняли партер Національної опери (чому б не згадати ленінсько-сталінські з’їзди у Великому театрі), щоб згодом звільнити його слідом за Президентським почтом. Але це зовнішні – емоційні враження!

Що ж до «успіхів» декларованих концепцій пострадянської влади, якого кольору б вона не була, чи це Концепція освіти (Указ Президента 2002 року), чи це Концепція культури (Закон України її розвитку на 2005-2007 роки), чи нормативні акти за майже десять років, що регламентують права громадян в управлінні державними справами, та отримання інформації про діяльність органів державной влади, як і стабільно невиконані числені Плани та Програми; то вони майже не були згадані. Бо мали результувати у всеохопне громадянське „НІ” спробам подальшого безнадійного пострадянського владного маніпулювання, доповненого таємничою і написаною спціально до Форуму «Концепцією гуманітарного розвитку».

Що ж нового у цій Концепції, на тлі невиконання усіх попередніх концепцій, законів, указів тощо…, яку майже ніхто до Форуму і не бачив, не обговорював… Та чи буде щось надалі і робити у громадянському розумінні?

Авжеж саме цього публічного протверезіння дуже бояться відповідальні особи, бо виникають прямі докази їх владної імпотенції. Тому цілком очевидною була спроба „повернення громадських річок” у штучний водовід виступів традиційної „своєї громадськості” за надійними рецептами демократичного централізму, яка майже вдалася.

Які ж це спроби, і в чому їх внутрішньо захований радянський зміст?

1.„Законодавча морква” перед обличчям суспільства, або законодавча спекуляція (чи симуляція) реформ, яку декларує майже кожний можновладець, два десятиліття посилаючись на ситуативну відсутність (чи недостатність) „законодавчої бази”, „законодавчої неупорядженності” майже для усіх галузей. Майже два десятиліття проголошується необхідність термінових „законодавчих змін”, нових законів, концепцій, програм, чи то розвитку... Чи може при недорозвитку професійності і відповідальності змарнованими залишилися масові «помаранчеві» піднесення, які давали досить великий шанс національному прориву, перетвореному у владну особисту сварку політиків...

«Сейчас популярность украинского президента снижается, - каже в одному із останніх інтервью Ф.Фукуяма, - а ощущение неудовлетворенности у участников демократического процесса растет. И на все это нельзя не обращать внимания, так как проведение честных выборов — это первый, а не последний шаг на пути построения подлинно демократического общества. После выборов наступает время кропотливой работы по разработке и постоянному совершенствованию законодательства, построению партийной системы, укреплению независимости суда и свободы прессы. На все это порой могут уходить десятилетия». Але ж поки два десятиліття ми спостерігаємо шалений розвиток особистих владних інтересів; створюються умови для особистого перерозподілу, для збагачення, дійшло уже і до маніпулювання з уже чинними положеннями Конституції і Законів, і до брутально-привельйованого їх невиконання. Моральна та професіональна неспроможність втілювати продекларовані наміри і зумовлює „законодавче жонгліювання” цифрами, процентами, статистикою, удаваними успіхами, рейтингами, реформами у будь якій галузі – від газу до освіти. Забивання баків пересічному громадянину з единою метою – зробити з нього лоха, дурня, який ніївно сприймає водогін „народно-політичних” шоу, а не реальні явища існуючого лиха.

Це ж як у місті Глупові Салтикова-Щедрина довіру робив градоначальник:

„Обыкновенно он ничего порядком не разъяснял, а делал известными свои желания посредством прокламаций... при чем крупными буквами печатались слова совершенно несущественные, а все существенное изображалось самым мелким шрифтом. Сверх того, допускалось употребление латинских названий… …Грамотеи, которым обыкновенно поручалось чтение прокламаций, выкрикивали только те слова, которые были напечатаны прописными буквами, а прочие скрадывали.. <…> Из всех этих слов народ понимал только: «известно» и «наконец нашли». И когда грамотеи выкрикивали эти слова, то народ снимал шапки, вздыхал и крестился. Ясно, что в этом не только не было бунта, а скорее исполнение предначертаний начальства. Народ, доведенный до вздыхания – какого еще идеала можно требовать!».

Суггестуючи марево майбутнього, мешкаючи у сучасному місті Глупові, чи у підлеглості гоголівського городничого, бо це є найсолодші сподівання іх нащадка - сучасного чиновника, мета якого зберегти „ту інтелігенцію”, яка перед ним „шапки скидала і скидає”, а, інколи на столі на вечірках танцює. Та, можливо, головне для них, щоб міста Глупови, та корпоративні інтереси їх „городничих” , з їх „походами за просвещение”, чи ті глуповські академії (едина ціль яких статуси та нагороди отримувати), обрядити у сучасні реформи та їх успіхи, плани та програми – все те шановно-владне базікання, яке одесити давно сприймають - „говорите и ви!”.

Оце так шлях до довіри!

2. Але ж, можливо, хтось має дослухатися до міжнародних експертів (чого з боку влади майже не чути) та їх оцінок щодо культурної політики України. Вони інтелігентно але достатньо влучно констатували, що „законодавство – це не самоціль, а засіб досягнення цілі. Чи є сенс марнувати час на закони, які неможливо виконати, чи які не будуть виконуватися?” („Культурна політика України – оцінка міжнародних єкспертів” – Рада Європи. Березень 2007).

"В последнее время Евросоюз, - стверджує Ф.Фукояма, мешкаючий і працюючий на США, - стал главным двигателем демократических перемен в Восточной Европе, да и вообще сделал для популяризации демократизации намного больше, чем Соединенные Штаты.”

Тож і дурню ясно – куди і як треба українцям „коня запрягати”. Чомусь поки що не дослухались до постанови питання європейців, чи „зберігаються впливові і щкідливі для культурної політики радянськї традиціїї щодо тлумачення культури (тобто того, що вона включає), котрі несумісні з потребами європейської країни, що модернізується?” (Експерти Ради Європи). 3. Українська громадськість на законодавчих паперах є, але як і в радянському минулому сприймається владою поки що у владних „потьомкінських селищах” „громадських рад”, з єкс-міністрами на чолі, спілок, організацій радянського типу, більшість якими керують номенклатурні козирі, що перескакують з влади у громадскість, з громадскості у номенклатурні стайні, президії посадові крісла.

„Номенклатурна громадськість” зараз є складне і суперечливе явище, вельми консервативне, але і з деякими ознаками перетворень. Невідомо, як вона зараз себе поводитиме. Законодавчі намагання владних структур де-не-де запровадити ті чи інші демократичні процедури тому приклад, але ж вони так і залишаються на рівні владних бажань, для публічних звітів. Але ж на ниві радянського сприйняття третього сектору і його такого ж подальшого владного виховання „зверху”, демонструють здебільш мімікрію демократичних засад, зовсім не демократичного коника у візку нашої державності. То ми ж розуміємо, що ці намагання, та їх зміст ніяк не відповідають демократичним принципам сучасної розвиненої держави, а більш того ведуть у глухий кут непорозумінь, протестного та деструктивного напрямку стосунків між владними та суспільними інтересами, що і зараз має усі ознаки негативних загроз для нашої держави.

Історично сформована «номенклатурна громадськість» з їх невмирущими лідерами завжди мобілізована. Чи то до Форуму інтелігенції, чи то до слухань і обговорень, чи то до губернаторських прийомів, вечірок, зустрічей. Завжди десь є список осіб, захований у шухляді управління внутрішньої політики (це ж не реєстр виборців роками випрацьовувати), щоб ухвалу одноголосну затвердити, чийсь критичний погляд скомпрометувати. Такий собі ангажеманс-міманс з виразно-радянським обличчям представників інтелігенції, для тла-підтримки адмінресурсу. Їх добре знають в обличчя у обласних центрах, шанують краснобайський та акторський талант – коли на шию вождям кидатися, коли критики трошки підпустити, коли кого треба скомпрометувати...

Тож бо доручення Оргкомітету (на виконання п.2 його засідання від 23.01.2008 року) Міністерству освіти та науки з підготовки та проведення Всеукраїнського Форуму мало наслідком «План заходів МОН», та створення робочої групи (Роспорядження МОН за №11-р від 4 лютого 2008 року). Пункт 6 Ропорядження мав на меті – „Провести за участю членів Оргкомітету – представників гуманітарної сфери громадські слухання щодо стану гуманітарного розвитку регіонів України” - з відповідальними особами, панами Свіженко В.О. та Болюбашем Я.Я. Як слід розуміти, ці регіональні слухання мали б на меті опрацьовані пропозиції до складання та обговорення підсумкової Концепції за матеріалами регіонально організованих слухань.

Але що ж насправді відбулося, шановна українська інтелігенція?!

Як примітивно по радянські впоралися з завданням Оргкомітету Форуму регіональні відповідальні особи майже копіюючи один одного?

Ось що пише газета „Вечірня Одеса” у статті „Не получается запретить – возглавь!” (від 4 березня 2008 року):

„Странные, скажу я вам, слушания имели место быть в актовом зале юридической академии 28 февраля. Даже в растерянность приводящие: о чем здесь собственно толкуют в присутствии президиума, состоящего из управленцев облгосадминистрации? (…) Оглядываюсь по залу. Две трети – явно студенты и, скорее всего, юракадемии: «обеспечили кворум». Пожилые дяденьки – оказывается, из университета усовершенствования учителей: видимо, управление образования велело – явились. Доклады – «кто в лес, кто по дрова». В публике – невнятное бухтение: мало кто слушает докладчиков. Постепенно студенты, группками, срываются с мест и покидают зал. За ними осмелев, устремляются пожилые дяди. К середине «слушаний» ползала позорно зияет алыми креслами».

Таку ж думку висловили більшість журналістів, представників творчих спілок, освіти, бо згодом схожі враження отримано з Кіровограду, Львіву... та хіба ж це дивно?

Ох, Одеса – «перлиночка у моря»! Як оця номенклатурно-громадська міль тебе попоїла. Красень оперний театр національною сиротиною стоїть, бо співаки Руденки, Олейниченки, Петренки, Гулегіни… ой скільки їх було і ще є, місця у ньому не знайшли, у люди подалися. Позабуті Ойстрахи та Ріхтери чомусь не народжуються, або не виховуються, та і „джентельмени” тільки в лапках залишилися, або на лапках масовиками підробляють перед головними „Юристами”, „Магістрами”, та „Орлами”...

Ми дуже переживаємо через зростання нетверезих водіїв на дорогах, хабарників-міліціянтів, та хіба ж вони тільки там? В освіті – ректори з „інтелігентською” опричниною болонські реформи під хабарі запроваджують, масова архітектура досмоктує історичні пам`ятки, останні земельні ділянки міст майже розпродані, рейдерські атаки стали фронтальними, залишки промисловості знищують… – а збори, слухання, форуми та з`їзди нові програми, концепції, та плани виношують.

Головне, що – „заходи є, та виходу (поки що) нема”!

От де, дійсно цікаве шоу було б – 100 великих казнокрадів, чи корупціонерів… С.Шустеру запровадити!

А так все чудово, „прекрасная маркіза”, – звання, винагороди, номінаціїї та тепленькі місця на душу населення зростають – влада з „своєю інтелігенцією” поспілкувалася, порозумілася, неблагонадійних почула та побачила, і у подальшому „свою схему” монтує. Не вмінням, так числом…

4. Стрімке зростання кількості громадських об`єднань добре «сприяє засвоєнню» бюджетних коштів. Дуже вигідне поєднання у своїй діяльності стилю владної залежності (в першу чергу матеріальної) з подальшим „чего изволите?!”, але з метою задоволення сучасних приватних задач і особистих інтересів під гаслами і знаменами зростання громадянської свідомості, суспільства і демократизації. Тому цілком зрозумілі їх агресивні дії щодо незалежних самоорганізуючих громад. Спрямовані спільно з владними гілками, пропорційно зростаючому мистецтву мімікрії под демократичну консолідацію, вони удають, що це ніхто, в першу чергу європейці, цього не бачать...

Тож, треба розрізняти діалог влади з „своєю громадскістю” та їх порозуміння; і її вимушений „монологічний діалог”, демонструючий саме непорозуміння влади з незалежною, новою громадськістю. Спроби вибудовувати „третій шлях”, запропонований Надзвичайними зборами „Україна – зона культурного лиха”, продуктивного, конструктивного діалогу, зміцнити його «інформаційний конструктив» у суспільстві (проведені зустрічі активу у Одесі, Донецьку, Харкові) з боку влади поки тактично відмежовані. «Нічого не чую, нічого не бачу», а може не розумію.

В умовах зростаючого домінування корпоративно-особистих інтересів тих чи інших владних та „громадських” лідерів над суспільними викликами, сподіваннями і довірою, все більш помітна іх декларативна складова. Маніпулятивні технології з численними помилками, розбудова типових інституцій громадянського сектору на бюджетні кошти, але зі своєю метою, без ознак сучасного сприйняття думок нового громадянського суспільства, яке купляють абстракціями добробуту та інших матеріальних благ, сподіваючись отримати жадану довіру – все створює інфекційне середовище. Його небезпека не тільки внутрішня – для свого народу, вона несприятлива для європейця і його інституцій...

Справжню інституціоналізацію громадянського суспільства у будь якій державі провадить не пересічний громадянин, не обиватель, спрямований на отримання матеріальних благ, тим більш не пересічна більшість спадкоємців радянської "інтелігенції за посадою”, а творча, професійна, моральна інтелігенція, спроможна поступатися власними інтересами задля подолання державного лихоліття радянських хвороб. Тільки тут і можливі прояви громадської довіри.

Довіра і порозуміння в такому випадку не впадуть з неба, не будуть подарунком владних осіб, бо народжуються вони у муках та дискутуванні, але на підґрунті і в межах паритетних взаємовідносин, які так нелегко даються посадовцям.

«Креативний клас» західних культур (Р.Флоріда та його книга з цією назвою) стимулює нові перспективи розвитку США.

«Креативне місто» (Ч.Ендр’ю та його книга), де з позицій європейця розглядається подальший будівничий потенціал міст – творчі люди та інституції, що формують творчі середовища. Найперше, що вони базуються на досягнутому «індексі довіри» у суспільстві. „Інформаційний конструктив” діалогу в Україні, мав би на меті зводити фундамент взаємної довіри влади та громадськості, який має чітко контрастувати до владних маніпуляторів «громадянським суспільством». Адже ознаки подальших створень слухань, зустрічей, зневажливого повчання, та ”одноголосних рішень” центральних, регіональних, місцевих посадовців і їх „громадських підлеглих” зараз вже не впливає на громадську думку. Їх кумедність ще може існувати, поки що, через пасивність, дістанційованість мовчазної пересічної більшості, підгрунтя якої – сумнівна впевненість у неможливості змінити суспільний негатив, ідеологічний цинізм зневіри у людей, як уявна національної ментальності. Але це вже остання маніпуляція „радянського синдрому”, бо молоді покоління вже не повернуть у „радянський рай” комуністичних рудиментів свідомості, спрямовуючи свої прагнення до європейського вибору норм життя, якості освіти, напрямів майбутнього. А це складна, творча, професійна, колегіальна праця усього громадянського суспільства. Але ж і сьогодні, на щастя, у нашій державі ще зберігся та існує неформальний лідерський потенціал творчої професійної громадськості, справжня незаангажована інтелігенція, схильна до пошуку нових ідей, експериментів діалогу з владою на партнерських засадах. Немає сумніву, що і у владних інституціях, незважаючи на їх домінуючу латентно-радянську свідомість, у політиці, виконавчій, законодавчій та судовій владі, зберігаються здорові клітини - талановиті, професійні, моральні особистості, схильні до запровадження термінової національної модернізації. На них лежить відповідальність, їх голос бажає почути Європейська культурна громадськість, довіру до них має отримати як Рада Європи, так і український народ. Бо це вони мають спростувати владний монолог до себе, переформатувавши третій сектор з пострадянської відданості владі, до всенародної довіри, її самостійності і чистої джерельності.

Геніальний М.Бахтін принципово підкреслював:

«Не может быть и речи об эклектике: слияние всех направлений в одно-единственное было бы смертельно науке… Чем больше размежевания, тем лучше, - каже М.Бахтін, - но размежевания благожелательного. Без драк на меже».

А чи можуть стати громадським порозумінням – моральність і аморальність, принциповість і беспринципність, чесність та корупція…, який би колір вони не мали у інтелігенції?

Може тому минулий Форум відбувся у еклектичній сітуації, і, на жаль, з боку організаторів та ведучих не тільки не дав ніяких відповідей, але, на наш погляд, й не мав на меті ставити питання Злагоди для одних, і несумісність з «інтелігентністю» у других, тих, яких у залі Національної опери виявилося значно більше?

А може тому і жанр Форуму стався дуже еклектичний – монологічний «діалог»!

Просмотров: 674 | Добавил: padre_gabriel | Рейтинг: 1.0/1
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Форма входа
Архив записей
Календарь
Яндекс.Погода
Статистика